Восьмикутна зірка як головний атрибут РІЗДВЯНО-КОЛЯДНИЦЬКИХ Містерій

Здавна, саме язичницька восьмикутна зірка, звана предками як Алатир (від др.іран. al-atar – “біл-горюч”), а не шестикутна зірка Давіда, була головним символом різдвяно-колядницьких містерій в Україні. Зірка-Алатир являє собою український колорік у вигляді восьми головних циклів: Коляда, Масляна, Великдень, Трійця, Купала, Спасівка, Рожаниці, Діди. Він же, восьмикутник, є характерним і для народної орнаментики, особливо гуцульської. Загалом, цей символ зустрічається у кожному напрямку народного мистецтва – в українських писанках, українській вишивці, народному різьбленні, витинанці тощо.

Езотерично, Алатир являє собою октаграму: проекцію ромба (небесний світ) на квадрат (матеріальний світ), та їх взаємне пересікання. Ідеологічно, це символ Бога-Творця Сварога, символ Порядку і Світобудови. Він зв’язує усі сторони світу і позначає абсолютний баланс, гармонію і рівновагу, здійснюючи потужну цілющу дію.

Споконвіку, наші Пращури використовували восьмикутну зірку як універсальний оберіг у своєму побуті. У кожній хаті на Святвечір стояв Алатир – він беріг мешканців і відганяв лихо від оселі. У слов’ян існує легенда про біл-горюч камінь “Алатир”, наділений чарівними властивостями. В одному із давніх замовлянь на припинення крові говориться так: “…на острові Буяні, красна дівчина сидить на камені Алатирі, а із-під того каменю б’є жива вода. А в руках у неї голка. І зашиває діва рану, як зашиє все заживе”.

Алатир – то провісник Божеського добра, око Роду. Саме тому колядницькі ватаги використовували восьмикутну зірку в якості свого найголовнішого оберега і атрибута Різдва, наряджаючись у святкові маски і шкури тотемних тварин, прославляючи новонародженого Божича-Коляду.

В Україні традиція виготовлення різдвяних звізд особливо поширена. Колись, кожен регіон мав свою специфіку виготовлення зірок. Зазвичай, їх робили із дерев’яних дошок та решета (обечайки), півтора-два метри в діаметрі. Потім обклеювали кольоровими папером і тканинами, прикрашали фольгою, стрічками й китицями. Стандартна зірка мала вісім ріжків, однак в певних областях дотримувались і більшої кількості, арґументуючи це: “чим більше – тим краще”. Сама зірка кріпилася на високій жердині непорушно, а промені крутилися довкола осі за допомогою блока та протягненого від нього шнурка. На одному боці зірки зображали людське обличчя або Сонце, на другому – колядницькі сцени. Усередину іноді вставляли свічку, утворюючи щось на зразок “чарівного ліхтаря”. На виготовлення такої звізди йшло від тижня часу, тому їх виробляли заздалегідь.

У висновку, сотворена народними умільцями, восьмикутна зірка ставала справжнім витвором мистецтва й радістю для людей. У різдвяному вертепі нести її доручали “звіздарю” – саме він тримав колядницьку сонцесяйну Зірку-Алатир, обходячи оселі та провіщаючи господарям злагоду і добробут.

Безліч архаїчних культур і старожитностей зберігають пам’ять про цей язичницький символ. Восьмикутні знаки зображені на давньоруських медальйонах княжої влади. Чимало восьмикутник зірок можна побачити на стелях та стінах розкішних палаців української знаті минулого, – Вишневецьких, Ґрохольських тощо. Святилище Перуна в Києві було оточене вісьмома кострищами, розташованими за напрямками чотирьох основних сторін горизонту і чотирьох проміжних. Восьмипроменевим був і культовий індоєвропейський символ дощу – “громовик”. У шумерів восьмипроменева зірка була символом богині Інанни (Іштар в аккадській міфології), служила ієрогліфом понять “бог, небо, зірка”; в Аккаді і Вавилоні ця ідеограма висловлювала поняття “бог, сонце, зірка, рік”. У середньовічній символіці Західної Європи існувало поєднання прямого і косого хрестів, утворюючи восьмикутну зірку. У Стародавній Індії восьмипроменева зірка була символом єднання чоловічого і жіночого начал, творячого життя. Також в Стародавній Індії існувало шанування восьми напрямків горизонту; вони зв’язувалися з вісьмома богами, яких називали “вартові світу”. У скандинавській традиції світ мав вісім напрямків.

На жаль, християнська церква нещадно переслідувала праукраїнські язичницькі культи та традиції. Те, що неможливо було знищити, ієрархи привласнювали собі, перекручуючи духовний зміст. Колядників назвали “христославами”, а восьмиконечні звізди почали зникати, натомість з’являлися нові – шестипроменеві, “вифлеємські” зірки з євангельським сюжетом про прибуття зі сходу мудреців, шлях яким до Вифлеєма вказувала яскрава зоря.

Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора. – Київ, 1994. – С. 64.
Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. – Київ, 1992. – С. 271.
Килимник С. Український рік в народних звичаях в історичному освітленні.(1963)
Скуратівський В. Український народний календар. – Київ, 2003. – С. 52.
Воропай О. Звичаї нашого народу. Том І-ІІ. Мюнхен (1958-1966)